Мабуть, не так страшить війна, як її наслідки…
Нещодавно облетіли увесь світ знімки з закатованими та вбитими цивільними з міст Ірпінь, Буча, Ворзель, Бородянка та інших населених пунктів Київщини. Світ жахнувся від жорстокості, з якою прийшли на українську вільну землю російські кати. Так, саме кати, бо виявлені приміщення, в яких російські ‘освободітєлі’ проводили допити та катування мирного населення, а поруч – приміщення для розстрілів, братські могили. Це нагадує Бабин Яр…Але ж, якщо подумати, в жодному разі без виправдання тодішніх катів, це у ті жахливі часи робилося на тлі певної хворої ідеології проти євреїв. А тут яка ідеологія? Хіба що – залякування населення, примус до сприйняття панування зброї над беззахисними, або сили над слабкими.
Те, що побачив світ на цих фото та відео – це лише вершина айсбергу, бо ми ще не повністю оцінили масштаби масових вбивств в місті Маріуполь та містах Донеччини, Луганщини, Харківщини, Сумщини Чернігівщини, на тимчасово окупованих територіях Запорізької області та Херсонщини.
Виникають питання: як, навіщо, чому і звідки така кровожерливість та садизм? І, взагалі, чи є це новим явищем?
Здається, можна поясними геноцид українського народу 20-річним правлінням тирана в Російській Федерації та поступовим нарощуванням ненависті до української нації, яка вилилася у тотальну впевненість росіян, що Україна не має права на існування, в ненависть та готовність до ‘особождєния’, але, якщо заглянути в історію, то нелюбов до всього українського формувалася століттями.
Усім відомо, як складно було Україні на шляху до здобуття своєї незалежності. В часи правління Російської Імперії і під час окупації Більшовицькою владою, за рахунок розкуркулення та штучного голоду, як засобу підкорення незгодних з комуністичною тоталітарною владою, усе робилося, щоб стерти українську ідентичність та любов до свободи. Це дуже нагадує нинішню блокаду Маріуполя: руйнування газорозподільчої системи, водопостачання, безперервні бомбардування, тримання в заручниках сотень тисяч містян, які вимушені знаходитись в сирих підвалах без світла та їжі, а також системний ракетний обстріл продовольчих складів поблизу міста Бровари на Київщині.
Правлячі російські верхівки завжди боялися українців, вони насправді нас і братами не вважали, бо українці ментально є європейцями і завжди боролися за свої власні цінності. Як казав А. Толстой,
‘Есть две Руси. Первая – Киевская имеет свои корни в мировой, а минимум в европейской культуре. Идеи добра, чести, свободы, справедливости понимала эта Русь так, как понимал их весь западный мир. А есть вторая Русь – Московская. Это Русь тайги, монгольская, дикая, звериная. Эта Русь сделала своим национальным идеалом кровавую деспотию и дикую ярость. Эта Московская Русь издавна была, есть и будет полным отрицанием всего европейского и заклятым врагом Европы’
Завдання тодішніх пропагандистів полягало у викривленні справжньої сутності українського народу. Варто згадати, в якому образі поставали українці в радянському кінематографі. Завжди в ролі українців були якісь недолугі персонажі, які навіть не розмовляли справжньою українською мовою, а чимось подібним до російського діалекту. Для росіян ці персонажі і становили образ української нації, як людей низької проби. Схожа картина була у ставленні до євреїв, естонців, фінів. Ті самі анекдоти, ’правдиві’ історії з життя та дискредитуючі ‘факти’ вчинків окремих особистостей цих національностей, які становили вже шаблон для їх сприйняття суспільством. Кожен хоча б раз в житті стикався з такими кліше, як ‘жид’. Часто ми чули історії про жадібних і хитрих жидів. Ніби серед росіян, українців не було крадіїв та не дуже чесних громадян. Це все було нав’язане радянською владою з безальтернативним центральним телебаченням та державними газетами, а потім передано іншим поколінням.
Особисто президент РФ ще у 2010 році, коли всі ‘скрепы’ базувалися на ‘деды воевали’, намагаючись принизити Україну (як колишню УРСР), на території якої відбувалися криваві бої під час Другої світової війни, сказав дуже значущу річ: ‘Россия победила бы в войне и без Украины’, що є свідченням початку нової путінської антиукраїнської риторики ‘старшого брата’ та нав’язування Україні комплексу меншовартості. А, як ми знаємо, російське суспільство не здатне до власної думки, а оцінює лише сказані промови лідерів. Ще академік Павлов писав:
‘Должен высказать свой печальный взгляд на русского человека. Он имеет такую слабую мозговую систему, что не способен воспринимать действительность как таковую. Для него существуют только слова. Его условные рефлексы координированы не с действиями, а со словами. Русский ум не привязан к фактам. Он больше любит слова и ими оперирует… Русский человек занимается коллекционированием слов, а не изучением жизни’
Це ще питання, хто виграв Другу світову війну і виграв би її без допомоги союзників. Тому радянська влада вигадала власний день перемоги і святкує на кістках власних солдатів перемогу 9 травня, у той час, коли Друга світова війна ще тривала.
Росіяни готові заплющити очі на власний рівень життя, вони готові терпіти санкції, фінансувати нові захоплені території заради імперських амбіцій свого володаря. Насправді, у кожного пригніченого росіянина теж є загарбницькі амбіції, якими вони компенсують свою малодушність та нікчемність. І, спостерігаючи за ЗМІ РФ протягом останніх восьми років, за їх контентом та риторикою, складається враження, що проблем на Росії не існує, а є лише загроза для держави – існування нацистів на території України. Професійно змонтовані відео, перекручені чи вирвані з контексту слова, транспортувалися з блакитного екрану в голови споживачів такої готової інформації, яка вже не потребувала підключення критичного мислення, бо обманути можна лише того, хто хоче бути обманутим. На відміну від українців, які звикли чубитися один з одним та вступати в дискусії з приводу будь-якого питання, росіяни звикли, що є люди, які повинні за них думати, аналізувати, протиставляти, бо вони для цього навчалися і зобов’язані робити свою роботу так само гарно, як усі громадяни незалежно від професії та достатку роблять свою роботу для загального добробуту держави. Тому нікого не дивував поступовий перехід від латентної до відкритої інформаційної агресії з боку російської пропаганди. У підсвідомості росіяни прагнули когось перемогти. У більшості громадян виникає почуття огиди до всього українського, а нацистами вже стали усі україномовні громадяни і діти у вишиванках. Відбувається підміна самого поняття ‘нацизму’, бо тільки нацисти можуть прикриватися нацизмом, і прагнути знищити іншу націю. Коли російська біомаса стає готовою до ‘наведення порядку’ в іншій державі, то і готова сприймати методи і засоби, якими ці цілі досягаються. Без оголошення війни, просто напавши рано вранці, як колись це зробила гітлерівська Німеччина (хоча, навіть Гітлер називав війну війною), з підтримкою власного народу – Росія нанесла перші ракетні удари по території незалежної України, а пізніше почала чинити розправи над мирним населенням.
Прослуховуючи перехоплені розмови окупантів зі своїми родичами, часто чуєш, як вони здивовані рівню життя українців, чистоті ланів, дороговартісним ремонтам в житлах, якісному одягу, асфальтованому покриттю та освітленню на дорогах в селах. Жоден не цурався зізнаватися у власних вчинках мародерства, а їхні дружини схвально до цього ставились. Наряду із здивуванням відчувається і розчарування. Не такими українців малювала путінська влада. Виявилося, що росіяни живуть бідніше і брудніше. Тому окупанти, які не мали можливості забрати все, що їм сподобалося – просто руйнували та трощили все, що попадало на око: нищили дорогі автомобілі, встромляли ножі в екрани телевізорів. Ф. Достоєвський писав:
‘Они ( ред. европейцы) видят в нас скорее варваров, шатающихся по Европе и радующихся, что что-нибудь и где-нибудь можно разрушить, — разрушить лишь для разрушения, для удовольствия лишь поглядеть, как все это развалится, подобно орде дикарей, подобно гуннам, готовых нахлынуть на древний Рим и разрушить святыню, даже без всякого понятия о том, какую драгоценность они истребляют…’
Рабам красиво жити недозволено, тому не повинно бути дозволено так жити і українцям. Але суть ще у тому, що їм не дозволено хотіти жити краще, не вміють і не хочуть навчитися. Краще нехай буде ‘могучая страна’, яку всі бояться, аніж гроші з бюджету будуть витрачатися на добробут людей. Бо з народження людям вкладають ідею – ‘защита родины’ на першому місці, а решту негараздів можна перетерпіти. Тільки от логічно подумати: Хто наважиться напасти на величезну ядерну країну у ХХІ столітті? Ніхто. Тому росіяни звикли думати, що на них нападають на території інших країн: Грузії, Молдові, Сирії, України. У Валентина Пікуля є крилатий вираз: ‘Умирать-то на войне русские хорошо научились. Вот только жить хорошо никак не научатся’.
Ще з радянських часів Росія видумувала собі ворогів, щоб пояснювати бідність людей. Сучасна Росія не може не воювати, бо тоді люди спитають куди йдуть усі гроші з казни. Якщо частина росіян почала переймати європейський стиль у побуті, то це лише невелика частина багатомільйонної країни, де у віддалених від великих міст селищах та містечках немає ні газу (в країні, де його добувають), ні Інтернету. А, наявність ноутбука у кожній оселі Київщини викликає подив у російських військових. Та що вже ноутбуки? Родичі у розмовах просили везти додому навіть ‘фірмові речі, футболки, спортивні костюми’.
Враховуючи склад військових угруповань, які коїли воєнні злочини в Київській області, можна дійти висновку, що стиль такої поведінки притаманний не конкретно одному підрозділу окупаційних військ, а становить загальну модель поведінки, яку погоджує керівництво. Так військові чинили і в Сирії, і під час двох Чеченських війн, але це не єдине покоління, що має тяжке моральне захворювання ментальності.
Доказом є щоденник радянського офіцера Леоніда Рабичева ‘Война все спишет. Воспоминания офицера-связиста 31 армии. 1941-1945’, який він вів протягом усього свого життя, закінчивши його у похилому віці, як знак каяття. У спогадах немає цілковитої ненависті до Радянського Союзу, але і немає тієї героїзації, яка притамання багатьом творам про так звану ‘ВВВ’, яка і формувала свідомість СРСР. У щоденнику є дуже багато моментів знелюднення радянських військових, схожих з їх послідовниками – російською армією. І. Рабичев на сторінках своєї книжки розповідає про тяжку долю радянських дівчат-зв’язківців на фронті, коли ними намагалися скористатися власні ж війська та їх командування: ‘… когда никто из солдат и офицеров прохода не давал, а были среди них не только влюбленные мальчики, но и изощренные садисты’.
І. Рабичев відкрито розповідає про поведінку радянських військ у ‘звільненій’ Прусії, коли німецьких жінок та дівчаток гвалтували усі, влаштовуючи довжелезні черги:
‘Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует, нет, скорее регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы’
Вкрай невисокий рівень морального розвитку росіян завжди призводив до звірства та жорстокості і до часів Другої світової війни. Свідченням цього є більш ранні цитати відомих людей про росіян:
‘Есть у русского человека бескорыстная любовь к подлости. Он ничего с этого иметь не будет, но гадость ближнему сделает’ (Н.Гоголь).
‘Пьянство, малограмотность, тупость и убожество русского мужика, отставшего от Европы лет на двести, и до сих пор еще не совсем уверенно застегивающий собственные штаны, в очередной раз показывает, что с ним дружить нельзя, так как он рассматривает дружбу как слабость’ (А. Чехов).
‘Наиважнейшею приметою удачи русского народа есть его садистская жестокость’ (М. Горький).
‘Ох как тяжко жить в России, в этом смердючем центре физического и морального разврата, подлости вранья и злодейства’ (Аксаков).
‘Cамосознания у населения России никогда не было. И нет его. И не будет его. И не надо его. Население России, как и сама Россия, исключительно существуют как урок миру’ (Чаадаев).
‘Россия – самая паскудная, до блевоты мерзкая страна во всей мировой истории. Методом селекции там вывели чудовищных моральных уродов, у которых само понятие Добра и Зла вывернуто на изнанку. Всю свою историю эта нация барахтается в дерьме и при этом желает потопить в нем весь мир’ (І. Ільїн).
‘Россия, не имеющая никакого отношения к Руси и получившая, вернее – укравшая, свое нынешнее название в лучшем случае в 18 веке, тем не менее – нагло претендует на историческое наследие Руси, созданной на восемьсот лет раньше. Однако Московская история – это история Орды, пришитая к истории Руси белыми нитками и полностью сфальсифицированная’ (К. Маркс).
‘Любой захват территории, любое насилие, любое угнетение Россия осуществляла не иначе, как под предлогом просвещения, либерализма, освобождения народов. (Ф. Енгельс).
Український історик А. Палій пояснює природу деморалізації російського суспільства тим, що зародження етносу в центральній частині сучасної Росії закінчилося на декілька тисяч років пізніше, ніж у більшості країн Європи. На території України кам’яна доба тривала до 3-5 тис. до н.е., а на території Росії – майже до 2 тис. н.е. Це, навіть, пояснює вживання нецензурної лексики російських солдат зі своїми матерями, що не властиво для українців. Також це пояснює бажання російського суспільства завжди ставати на сторону деспота. Московія, яка пройшла шлях від феодалізму до комунізму, а потім знову до феодалізму, просто не встигала еволюціонувати в моральному сенсі від кам’яної доби. Тому росіяни прагнуть мати сильного вождя, бо за свою історію нічого іншого не знала. Не можна назвати Олександра Невського, Івана Грозного, Петра І, Й.Сталіна та В. Путіна людьми з високими моральними цінностями.
Ще до 1861 року на території Московії до 90% росіян були рабами, де батьки могли продати своїх дітей у рабство до чотирьох разів. Тому багатьом російським матерям майже байдуже на долю їх синів, які відправилися помирати в чужу країну.
Отже, в 2022 році росіяни не показали нічого історично нового своєю поведінкою в Україні. Росія показала лише справжнє своє обличчя, яке завжди намагалася маскувати за ширмою брехні. Ця війна виявилася корисною для світової історії, корисною для європейських країн, проте ціною великих втрат для українського народу. Світ зрозумів, що фашизм – це є Росія.
Попереду перемога України. Перемога добра над злом. Перемога європейських ліберальних цінностей і верховенства права над деспотичною країною моральних виродків, яка не може жити без війн і хаосу.
Слава Україні!
